ЗЕНОВІЙ КРАСІВСЬКИЙ

 

ЗЕНОВІЙ КРАСІВСЬКИЙ

про відомого дисидента і поета



Зеновій КРАСІВСЬКИЙ

Хай наша кров, страждання наші, жертви
Нащадкам нашим стануть заповітом!
Візьми мене! Дозволь за Тебе вмерти!
Вплести моє життя в вінок Твого безсмертя!
Моя Ти доле, Україно, мій Ти світе!


Народився Зеновій Красівський 1929 року в селі Витвиця, що на Івано-Франківщині, в незаможній, багатодітній селянській сім’ї. Як згадував про себе сам Зеновій :" Те, що я народився 12.11.1929 року в селі Витвиця, що на Івано-Франківщині, що батьки мої були майже бідними селянами, і що нас було четверо братів (я між ними наймолодший), а за мною народилася ще сестра, – тільки протокольний запис. А про рід треба би сказати, бо якраз із родинних традицій і настроїв постали наслідки, про які йтиметься у цій розмові, і які, власне, й зумовили ці обставини, через які я повинен говорити. Отже, рід мій у Карпатах зайшлий десь у XVIII столітті, а може й раніше, якщо вірити переказам, що нашу хату будували на зрубі, і що ще на початку XX століття вона була курною. Рід наш у якомусь предкові нобілітований, і це прислужилося до того, що ніхто з предків не був закріпачений, що не вільно було його фізично карати чи якимось іншим способом принижувати. Вже мої недалекі предки брали участь у революції 1848 року, за що п'ятеро учасників були позбавлені судом права одружуватися. Далі, мій дід Павло разом із Титусом Витвицьким вперше заснували в селі бібліотеку й читальню. Для того мій дід продав воли у Станіславові. Батько мій пробув у Першу світову війну три роки в окопах, але войовничістю не відзначався, бо, як сам засвідчував, ніколи ні в кого ні разу не вистрілив. І сам навіть не був поранений. У пам'яті закарбувався випадок: коли якийсь волоцюга-поляк ударив батька обухом по голові, то встало село... Мало не дійшло до сутички з поліцією. І донині тодішні парубки вимальовуються в уяві такими мужніми та рішучими. Ще в пам'яті передвоєнна санація. В село приїхав кінний відділ карателів. До ґміни пригнали вчителя Михайла Волковецького, Василя Селешка (вони були червоні), Павла Витвицького, Тараса Витвицького. Ми, підлітки, з-за перелазу бачили, як їх мордували, як непритомних волочили до річки.
Визначною подією стала церковна місія 1936 року. Люди ходили з процесіями, встановлювали пам'ятні хрести, а коли відпроваджували священиків з села, то була сутичка та багато зойків і галасу...
І перші політичні жертви: безвісти й донині пропали Іван Витвицький, що друкувався під збірним псевдонімом Івана Сорокатого, та Павло Витвицький, що був священиком у Жаб'є. Перші часи совєтської влади нічим особливим у наших горах не відзначалися. Вивезли німця Райса, власника тартаку, а його син утік і ватажкував озброєний у наших горах. Німецька окупація переорала пам'ять глибше. Я вчився у Львові і був свідком розстрілів українських патріотів на руїнах якоїсь кам'яниці. На моїх очах німець застрілив жида, який із колони кинувся тікати. Ще в іншому місці німець застрілив підлітка за якесь порушення в черзі.
У гімназії на пляні було вивчення німецької мови, а хто записався в есеси, тому видавали свідоцтво про закінчення школи. Десь у 1943 році зник мій найстарший брат (Євстахій), що вчився у Політехніці, не стало братів Витвицьких, що студіювали медицину, Василя Коса, що вчився на теології. Хлопці пішли в підпілля.
У селі юнаки і дівчата ховалися, ночували по колибах. На Ділку, з якого проглядався шлях до міста, стояла сільська варта, і коли наближалися німці, били на сполох, і село завмирало. Вже у той час німці малими силами в села не потикалися. Села вже були охоплені Організацією українських націоналістів. Діяли станиці, зв'язки, організаційні служби. По неділях боєздатні чоловіки збиралися в лісі на галявинах і з дерев'яними крісами вправлялися у муштрі. Хто готувався в діючі частини, шив з домашнього полотна однострій, фарбував у зелений колір. Молодь гуртувалася, зачитувалася історією, до хрипоти співали раніше заборонені пісні – і всі мріяли про зброю. До нас підійшла лінія фронту і плюндрувала наші села кілька тижнів. За той час просіялися з гір на спокійніші терени і Організація, і збройні частини. Майже без втрат. Втрати були пізніше – коли фронт перейшов за Карпати, а до нас прийшла реальна совєтська влада. Влади було багато: і партійна, і виконавча, і НКВД, і прикордонники, і винищувальні батальйони, І, врешті, навіть працівники народньої освіти, фінвідділу, культури йшли до нас зі зброєю, витрушували нас і, не відчуваючи опору, нищили нас усіма можливими засобами. Як же вони з нас знущалися! Як збиткувалися над нами! І як легко брали під автомат і кидали у районні відстійники. Ми всі ховалися, від найменшого до найбільшого, від наймолодшого до найстаршого, бо влада базувалася не на законі і правопорядку, а на силі та сваволі кожного, хто мав зброю в руках. З другого боку, з нашого, був страх і конкретне завдання – вижити і витримати.
Наприкінці 1944 року нас четверо братів (Євстахій, Ярослав, Мирослав і я, Зеновій) пішли з рідної хати в темінь ночі. Я добре пам'ятаю, з якою тривогою благословляли нас батьки, і батькові слова: "Тепер для нас ніякого порятунку нема". Мені було 15 років, і я не зовсім ясно уявляв собі трагізм нашого становища. Як тоді співалося: "Ліс наш батько, темна нічка мати". Однак і ночі, і ліси були для нас усіх сповнені неймовірними труднощами й абсолютною безвихіддю. Не було зброї, набоїв. Зрештою, ми й не стріляли. Ми пробиралися по зв'язках, при кожній сутичці, як тоді говорилося, "вицофувалися" і постійно губили друзів.
Євстахія призначили повітовим організаційним у Галицький повіт. Ми прийшли туди і застали у кожному селі московський гарнізон. Якось у лісі я ночував у колибі разом із сільськими хлопцями, що ховалися на свою руку. Напала облава, зчинилася стрілянина, ми кинулися врозтіч. І тут я згадав, що забув у колибі хлібак. Кинувся за ним і попав під вибух гранати. Мене винесли і передали додому. Йшов 1945-й.
12 лютого повітового організаційного "Кригу" оточили, і він останню кулю пустив собі у скроню. Похований він у братській могилі в селі Дорогів. 1 березня в селі Кальна, що на Долинщині, зненацька захопили другого брата, Ярослава, підрайонового провідника "Негуса". Я з сестрою дивився через вікно, як його з друзями, зі зв'язаними назад руками, з понавішуваною на них зброєю, вели до району. Йому дали 20 років каторги. А через два тижні вивели зі стодоли брата Мирослава. На нього навела директорка школи, що прислана була в село зі Сходу. Правда, з ним усе обійшлося, навіть більше – він легалізувався, але тут заслуга нашої матері. Вона сказала директорці: "Ти мого хлопця не пожаліла, то я і тебе не пожалію". Без сумніву, та директорка мала якусь вагу в Органах, бо Мирослава звільнили, і він став працювати вчителем.
У травні місяці нас вивезли. Власне, нам вдалося розбігтися, але все пограбували, і ми стали нелегальними, безправними, бездомними і голодними. А в кожному селі стояв гарнізон, а то й два. Зранку й до темноти по селі з довгими загостреними металевими прутами нишпорили москалі. Шукали сховищ і де що погано лежить.
Я... подався в ліс. Добився до "Нанашка", теренового провідника, і попросився у підпілля. "Нанашко", Тарас Витвицький, витвичанин, колишній учитель, замість того, щоби прихистити мене коло себе, відправив до Болехова легалізуватися і закінчувати середню школу. Було не до науки. Земля буквально спливала кров'ю. Щоденно з гір привозили побитих хлопців. Скидували їх на майдані – на пострах.
Я жив один у великому порожньому будинку, спав на околоті, а вмиватися бігав на річку. Трудно сказати, як я харчувався. Десяту клясу закінчив у 1946 році й повернувся додому, до рідної хати. Батькам дали спокій.
Того року проводилися перші совєтські вибори. Для характеристики того часу й урядової практики хочу розповісти, як воно було в нашому селі. Урядовці з району приїхали звечора і скликали сільську адміністрацію: голову, секретаря, десятників, учителів. Вранці, як почалася процедура, селяни похапалися попід пахи, і ніхто не годен був когось з гурту вирвати. Голова Шміляк вчепився за сходи, то його як сіпнули за ноги, він упав і... розбив собі обличчя. Кинулися з урнами по хатах. До нашої хати зі своїми підручними зайшов другий секретар райкому Славґородський. Він ухопив батька за груди і, матюкаючи його, товк головою до комина. Мати, волаючи порятунку, вискочила на подвір'я, але солдат кольбою вдарив її у спину, і вона знепритомніла. Заходилася криком сестричка, а я під дулом автомата стояв у куті й ціпенів від безсилля.
Десь перед обідом уся районна банда з прапором і піснями переможно від'їхала до району. В урнах повезли стопроцентове голосування. Восени 1947 року вдосвіта село наповнилося гулом авт. Так почався другий вивіз. До нашої хати зайшло кілька озброєних урядників, зачитали наказ про вивіз. Дозволялось взяти з собою 50 кілограмів майна. Тоді вивозили біля двадцяти родин. Над селом стояв зойк і лемент. Падав дощ зі снігом… Людей запихали у великі пульмани. В нашому вагоні було 99 душ. Старшим призначили Гошовського з Болехова. Перші два дні не дали ні води, ні їжі, не виводили за потребою. Знайшлася сокира. Хтось прорубав діру в підлозі, зробили ширму з коців – і таким був туалет. Тією сокирою я відбив на віконці залізну віконницю і саморобні ґрати, спустився по стояках обшивки вагона до основи і викинувся під відкіс. Охорона їхала в тамбурах, а на зупинках вискакувала і ходила попід вагони.
Так я знову став вільним, ще й до того з пашпортом у кишені, який забули в мене відібрати. З ешелону втік я один.
Село прийняло мене зачудовано, підпілля насторожено, з підозрою, а сільські хлопці, що сиділи по бункерах на свою руку, до себе не пустили. Отак я завис між різними сторонами, без мети, без якоїсь перспективи, навіть надії. Трудно описати, як я перебув цю зиму. Трудно пригадати, скільки я пережив облав і скільки разів був на волосину від смерти. Та щастило мені, і в наших забобонних горах говорили, що я заворожений.
Однак у березні 1948 року, ночуючи в Чорному потоці, я зірвався від пострілів і кинувся горі потоком. Мені перегородив стежку стрибок (він мав уже коло себе зловленого Оніфря Бойчишиного). Я з криком кинувся на нього, він вистрілив у мене, але не влучив. Тоді він ударив мене по голові кольбою. Я встиг підняти руку і захистити голову, але він таки повалив мене і бив там, на землі. Оніфрьо лив мені на лице пригорщами воду і, весь пополотнілий, шепотів: "Зеню, вставай борше (швидше. – Ред.)! Зараз вони прибіжать!" І я встав, і ми побігли. Оніфрьо зник межи хатами, а я забіг до Томчихи до стайні, виліз по драбині на подрю (горище), хотів загребтися в листя і тут побачив, що в мене перебита рука, що весь я у крові, голова у згустках. Томчиха стала на порозі й заголосила: "Йой, не губи нас, Зенику! Тікай далі!" І я побіг.
Аж на Перелучі, недосяжний облавцями, я зайшов на хутір до Ількових і там по-справжньому втішився. Тут мене обмили, перев'язали, нагодували, і через Осічну, Путну та Заноґу я перебрався у Снозик. Тут у торшуках я відлежувався, зализував рани, а жінки відпоювали мене козячим молоком. Ще й донині чую той смак і лагідні жіночі руки... Кінець 1947-го, 1948-й, до березня 1949 року я – на нелегальному становищі у Львові. Аж до дня арешту.
В 1949 році вже мене фундаментально зловили, і я отримав термін, відбував його так, як і всі наші брати й сестри: хто на Сибіру, хто на Колимі, хто на Півночі, в різних районах Совєтського Союзу. У 1959 році я повернувся на рідну землю з Караганди й почався новий період у моєму житті. Я закінчив університет, одружився і мав двох синів. І за хрущовської відлиги в той непевний час ми вирішили поновити Національно-визвольну боротьбу. Створили Український національний фронт. Проіснували від 1964 до 1967 року, зробили досить багато різних заходів, видали 16 номерів підпільного журналу. І потім нас усіх, ну не всіх, а основних, забрали й посудили. І кому який дали термін. Я отримав 5 років тюрми, 7 років таборів і 5 років заслань.
У Владимирському централі я часто був на ізоляції, маючи тяжку статтю як націоналіст, "за зраду Батьківщини", як тоді говорилося. І можна сказати, від нічого робити, я почав писати "Невольницькі плачі". Освіта в мене була філологічна, підстави для цього були. Писав я і раніше, тут для мене все було по-новому. І було так, що на ізоляції тримали мене кожний раз небагато (2 – 3 місяці), а потому знов повертали до людей, до загальних камер і чекали нового якогось вибрику. І з цієї ізоляції я за кожен раз приносив жмуток віршів. І приходячи в загальну камеру, а там сиділи такі люди як Левко Лук'яненко, Михайло Горинь, Михайло Луцик, Ярослав Лесів, Михайло Масютко, Йосип Тереля і багато-багато інших, які на літературі також розумілися, я читав їм ті вірші, а вони старалися з усіх сил мене, як то кажуть, розкритикувати. Я, втративши всяку скромність, дуже захищався, захищав свої опуси, свої методи й т. д. Але все це не пройшло марно, тому що на наступний раз, коли вийшов на ізоляцію, я над тим усім дуже думав і переробляв, багато разів переробляв. І я вам скажу, що з того всього вийшла пізніше непогана збірка. І тепер її оцінюють, як своєрідні прийоми, своєрідні образи і асоціації. І я маю від того великий пошанівок. Коли мене за ці вірші в січні 1972 року знов арештували в тюрмі, то вже не судили, а відправили в інститут Сербського на психіятричну експертизу й признали, що такі вірші може писати тільки параноїк і шизофренік. Цей діагноз за мною закріпили, й я відбув 6 років у вар'ятському домі тюрем. Значить, всі збірки, які були розмножені в тюрмі, в рукописах, були вилучені слідством і оперативниками. Але в мене була така мода, що коли я вже переписував вірш на чисто, то виривав з "Іноземної літератури" такі біленькі обкладинки. І між іншими вирізками, газетами та журналами ці обкладинки я перевіз до вар'ятського дому в Смоленськ. Пізніше, коли мене переводили з смоленської психлікарні у львівську психлікарню, я й це також із собою перевіз. І вийшло так, що коли мене в 1978 році звільнили, я частину з тієї збірки вивіз на волю. І я їх реставрував, поновив. І коли Караванські виїжджали за кордон, я це все перефотографував, уклав ті плівки своїй дружині Олені Антонів у закаблуки босоніжок. Вона поїхала проводжати Караванських, і коли вони вже стояли й прощалися, то просто обмінялися взуттям. Так вірші були вивезені за кордон.
У 1984 році ця збірка вийшла в Лондоні. І ось цю книжку я привіз з собою. По різному ставляться до "Невольницьких плачів". Своєрідна тут мова, наближена до діалекту, бойківська мова, образна система бойківська, так як говорять у нас у селі, так, власне, як говорила моя мама. Ці приказки, ці влучні вирази, все це я старався використати і, не вважаючи себе за поета-професіонала, я просто міх кував, так як кував своє залізо. І було так, що я мав прекрасний задум, але не можу знайти першого рядка. І бувало, що я днями й ночами думав над тим, різні варіянти перебирав, доки цей перший рядок не спланувався з тим задумом.
Бувало, що я сотні разів повторював перший рядок, щоби з нього вродився другий. І так далі. Це була мозолиста праця, але пізніше вона дала той результат, що в тих віршах нема води, все це дуже стисло накомпресовано. Звичайно, я мав тоді роздряпану душу, нерви, і все, і втратив волю, бо лишилася дома молода жінка, лишилося два хлопчики, трудно бути в таких обставинах байдужим. Значить, все це в якійсь мірі ввійшло в ці рядки, і, крім того, ввійшло те поняття націоналізму, яке я засвоїв з материнським молоком, увійшов той дух, який був супутником моєї юности й моєї молодости, і так ті вірші в мене прозвучали. Якщо ви не заперечуєте, я почну з того, що прочитаю вам три вірші, які називаються "Моя тріада", і які фактично характеризують ті етапи, які були в моєму житті.

1. Двобій

Я став на прю з чудовиськом сторуким,
З мого чола стікав червоний піт
І хижіли від поту того круки,
І мерк в тривозі млосний світ.
Дракон звалив моє велике сонце,
Мого життя все вистраждану суть,
Собі під брудні ноги монстра,
Немов застиглу буру каламуть.
Зубами клацав з люті вовкулака
І хоч не було страху ані сліз,
Та хтось тоді таки наплакав
В моїй душі засмучений ескіз.
Горіла ніч, а на мої скрижалі
Лягла навскіс меча сувора тінь.
І десь у небі тіпалися жалі,
І багряніла чорна голубінь.

2. Поразка

Не було крови, блискавок, ні грому,
А тільки хлипав десь глибоко плач.
Рабою на колінах мліла втома
І гнула шию під чужий кумач.
Не було крови. Тільки сіра пляма
Лягла рядном на виснажені дні,
І хтось тягнув, штовхав мене до ями,
І руки хтось викручував мені.
Густішав смерк у слідчім кабінеті:
Уже мені не вирватись із рук!
І грубшали, міцнішали тенета,
Якими обмотав мене павук.

3. В'язниця

Далеко, край світу, в чужій стороні,
В похмурій темниці життя коротаю –
Неначе на страту йдуть знехочу дні,
Ночам божевільним – ні страти, ні краю.
Склепіння нависло, я плазом лежу,
Надії спроквола лягли під багнетом,
Рокований волю свою стережу,
Що в муках конає на ґратах.
Повзе безнадія у чорні дні
В тюремні кайдани закута.
Немов обірвалися струни в мені,
Ридають розбитим акордом нути.


Ось так 2 травня 1972 року в інституті психіатрії ім. Сербського мене викликали на комісію медичної експертизи. Головою комісії був академік Смірневський, а засідателями були кити психіятрії: Лунс, Морозов, Фелінська і було 20 світил тих психіатрів, які вершили над нами розправу. І щось вони мене там допитували про мої переконання, про націоналізм, про ідеї української мови, про державу і т. д. і т. д. А пізніше Лунс каже: "У нас є відомості, що ви пишете добрі вірші. Може би ви нам щось прочитали". А я, знаєте, обстрижений, аж синію, лиш із тюрми приїхав, 5 років я був тільки на одному хлібі й воді. І я подивився на ті ситі випещені обличчя, на тих людей, які так собі байдуже сидять переді мною. Я перед ними стою у вим'ятій піжамі, нещасний, згорблений, худенький. У мені зіграв той бунт, і я їм перечитав ось цю "Пересторогу"... З такою ненавистю, яка дійсно можлива тільки для чоловіка не дуже нормального. І запанувала велика тиша після того, Лунс сказав: "Уведіте больного в палату". І так мене приговорили на довгі роки під діягнозом параноїк і шизофренік. Ось я перебіг те, що найбільше викликало в мене спогади з періоду "Невольницьких плачів". "Невольницькі плачі" не можна ні повторити, ні знов написати. Це є продукт тюремних буднів, тюремних переживань і того періоду, який, дай Боже, аби не вернувся. Багато було мови про те, що "Невольницькі плачі" написані в дуже мінорному ключі й несуть у собі втому і навіть занепадництво. Мені би не хотілося, щоби їх так трактували, але, якщо це так, то це стан наших душ, то це втома українського народу. Дав би Бог, щоби він видів нас без нових страждань, без тих великих мук, які вже так щедро заплатив український нарід за наше рівноправне життя на тій землі. Дав би Бог, і будемо на то надіятися, і будемо молитися, і вірити в те, що, врешті-решт, Українська Самостійна Соборна Держава буде, а в ній будемо жити ми, і будуть нормально розвиватися наші діти, і покажемо цілому світові, на що український нарід здатний. Нам треба докласти дуже багато праці для того, щоби ми стали, кожний зокрема, людьми. Щоби ми хотіли бути людьми і щоби ми хотіли тягар обов'язку людського нести на своїх плечах. Щоби ми перестали відчувати себе нижчими. Щоби ми до церкви відносилися з вірою, а не з політиканством і брали сіль у руки, каміння й вили. Нам до того всього треба дорости кожному зокрема. А якщо ми доростемо, щось таки своїм дітям дамо. І я думаю, що якщо ми не здвигнемо нашу лігу, не очистимо, якщо ми не піднімемо наші школи, якщо ми не піднімемо катехизацію, якщо ми серйозно не будемо ставитися до того людського, до чого нас кликали пророки, месії, мудреці, філософи – то ми в тій деградації тільки самі собі пошкодимо й будемо йти до ще дальшої загибелі...

Олена Антонів

Олена Антонів належить до тих невідомих героїнь, які щоденною працею намагались полегшити життя українських політв'язнів та їхніх сімей. Вона знайшла Красівського в Смоленській спецпсихлікарні. Короткий лист, фото зимових Карпат і постскриптум: «Пишіть, що Вам треба. Чим Вам допомогти?». Це був своєрідний девіз її життя. «Таких як я вона мала по всіх зонах, критках, засланнях. Із кожного перехрестя вона приносила нові адреси, двері її хати не зачинялися, тут постійно хтось ночував, звідси розсилали пакунки, бігали в лікарнi, аптеки, десь між її сотнями знайомих завжди знаходилася потрібна людина, яка могла допомогти чи залагодити якусь справу, - згадував Краківський. - Для мене, бездомного каторжанина, та ще з таким діагнозом, та ще під наглядом, вона була ніби принцесою у шкляному замку на високій і недоступній горі, на яку я мав видряпатися, і той замок здобути. І я старався, хоч розумів нікчемність моїх акцій. Ми постійно були разом: то в друзів, то на концертах, то в поїздах. Вона потішалася моїми залицяннями, а в якусь хвилю відвертості прямо-таки приголомшила мене словами: «Ти мені пропонуєш і далі носити торби по пересилках за тобою?».
Одружились вони після виходу Красівського із лікарні. Оскільки за ним значився діагноз «параноїдальної шизофренії» - права на одруження він не мав. Але органи дозволили. На реєстрацію шлюбу прийшов слідчий КДБ Шумейко з величезним букетом троянд, мовляв: допускаємо. Після чергового ув'язнення Красівського Олену Антонів цькують з усіх боків, а вона намагається допомогти чоловікові-в'язню та сину Тарасу (від першого шлюбу із В'ячеславом Чорноволом), який теж зазнає переслідувань. Їй, лікареві за фахом, доводиться працювати прибиральницею в аптеці, ученицею на швацькій фабриці, санітаркою, сторожем на будівництві. А ще приїжджати до чоловіка в Сибір. Одного разу їй довелось 15 кілометрів добиратись до села в сильну заметіль і тягти за собою на мотузці валізу із продуктами.
2 лютого 1986 року Олена Антонів трагічно гине на очах Зеновія Красівського - потрапляє під трамвай. «Сталося те, що не могло статися. Що не мало статися. Що не сміло статися. Перестало битися таке серце! Такі очі погасли! Такий розум померк! Не стало такого чуда! - писав Красівський. - Я обминаю все, що було потім, бо воно не має значення. Сльозу відром не зміряєш. Біль на вазі не зважиш. Парадокс її смерті перейшов у парадокс мого життя. Найвірогідніше, що я не пережив її, а тільки долаю свою долю у визначеному мені стані. Помінялася шкала вартостей і уподобань. Я перестав бачити кольорові сни.»
Красівський неодноразово помирав і воскресав. Але смерть Олени Антонів залишила важкий слід у його душі. Він ще більше кидається у вир національно-визвольного життя. Втім, як і раніше, назовні він залишається життєрадісним. Євген Сверстюк пригадав діалог, який відбувся в нього вдома між родиною та Красівським:
- Ви такий спокійний і веселий, наче вас зовсім обминуло совєтське життя.
- Можна сказати, що так, - погоджувався Зеньо, - Я тільки двадцять сім років провів під арештом, а решту - Бог милував...»
Окремою сторінкою останніх років життя Зеновія Красівського є праця на підтримку греко-католицької церкви. Він був у складі представницької делегації підпільної УГКЦ на зустрічі з представниками Ватикану в Москві в 1988 році. Він будував монастир у Гошеві, йому купили машину для обслуговування потреб Церкви. І майже цілодобово разом із своїм тюремним другом о.Ярославом Лесівим вони їздили по всій Галичині, піднімаючи людей до праці. А коли в Києві треба було викупати паралізованого Івана Світличного чи організувати його переселення на іншу квартиру, то за цим теж стояв Красівський. Він ніколи нікому не відмовляв, а коли його запитували, як можна так багато працювати, поміж іншого, він відповідав: «А ще мені треба трохи забутись...»
20 вересня 1991 року в м.Моршині обірвалося життя Зеновія Красівського. Зі спогадів Любові Соколовської : "Давно вже Галичина не здригалася від такого жалю. Тужили трембіти, ридали, наповнюючи осінній день розпачем неповторної втрати, невиплаканого болю. А над усім цим пливла домовина, німа і безмовна, оповита калиновим вінком, забираючи від нас Людину, Борця, Поета, Мученика. Забираючи від нас той єдиний промінчик, який у роки страшних терпінь горів нескореним полум'ям віри, надії, любови.
...Ридали трембіти, аж серце зупинялося в грудях. Ридали люди, не соромлячись сліз, ще до кінця не усвідомивши тяжкої втрати: сьогодні Україна проводжає в останню дорогу свого вірного сина, нескореного лицаря, довголітнього в'язня большевицьких катівень Зеновія Красівського. Його послав нам Господь, щоб ми, німі і темні, могли говорити його устами, бачити його очима. Щоб не зневірилися, не зійшли з єдино правильної дороги, яка веде до волі. Все, що мав, він поклав на жертівник Визвольної боротьби, залишивши собі одне – право й честь померти за Україну.
Попрощатися з покійним з'їхалося, злетілося, зійшлося тисячі людей. Із квітами, з кетягами калини, вони живим потоком наповнили подвір'я і вулицю, – побратими по боротьбі, друзі, просто знайомі й незнайомі... Зрештою, пан Зенко ніколи не ділив людей на "знайомих" і "незнайомих". Він любив нас тією святою, безкорисливою любов'ю, якою батько любить своїх дітей, незугарних, безпорадних, деколи невдячних. Він світився тією любов'ю, розуміючи і наперед прощаючи людські слабості. Й, напевно, тому варто було бодай раз поговорити з ним, діткнутися тієї безмежної любови, щоб із трепетом, не роздумуючи, впасти перед нею на коліна...
І ось не стало його, і осиротів світ, і затужили трембіти, і лише чорний траур стрічки на фоні синьо-жовтого прапора тріпоче над брамою, над землею, над болем...
Мовчки розступаються люди, даючи дорогу односельчанам покійного з Витвиці. З прапорами, вінками і квітами, вони в чорній скорботі востаннє схиляють голови перед ним: дякуємо Тобі, Зенку, що ходив із нами одними стежками, пив воду з одних джерел, що дав катам розіп'яти себе за наші страждання.
Вдруге розступилися люди, коли залунали скорботні дитячі голосочки. Цe діти з Царківні в гуцульських строях прийшли віддати шану Велетові духу, який рятував їх від манкуртства, самотуж двигав витесаний із болю тяжкий хрест на свою Голгофу.
І втрете розступилися люди, коли священики виносили домовину з хати. Панахида розпочалася о четвертій пополудні за участю великого збору священиків, чоловічого церковного хору з Моршина та хору Успенської церкви. На подвір'ї домовину, наче найдорожчу ношу перебрали на свої плечі вірні друзі, випробувані у боротьбі побратими – Михайло Горинь, Степан Хмара, Михайло Зеленчук, Панас Заливаха, Мирослав Маринович. Березовий Хрест на могилу несли стрільці Української повстанської армії.
Заголосили дзвони, коли похоронна процесія наблизилася до церкви. Домовину заносять до храму. Посліднеє цілування... Дорога наша Людино, прости, що не вберегли Тебе, що надто багато звалювали на твої плечі. А сьогодні – німі від болю і скорботи – підставляємо свої плечі, але вже під домовину...
Ця остання дорога найдовша, встелена квітами, калиновими коралями, що, наче кров на ранах праведників, запеклися на узбіччі.
Ця остання дорога найтяжча – за нею холодний подих вічної розлуки. Тому так повільно рухається процесія – друзі не поспішають розставатися зі своїм побратимом, бо ще так багато треба сказати йому... Чуєш, брате наш, товаришу наш, віднині й ти в тому сірому журавлиному шнурку...
Першим бере слово о. Ярослав Лесів. Він має що сказати, адже разом починали боротьбу, разом каралися в большевицьких катівнях, разом торували шлях до волі. "Впродовж усього свого життя він був вірний своїй Церкві, свойому народові, нашій Україні. В часи, коли від страху ціпеніло каміння, коли обледенілі душі шукали тепла і світла, він був тим вогнем, до якого всі ми йшли, щоби обігріти свої душі, набратися тепла і далі продовжувати боротьбу. Цей праведник, який вважав своїм кредо християнські моральні принципи життя, християнські принципи політики, ціле життя їх сповідував. Він знав, що любов до Бога, любов до ближнього спасе нашу Україну і світ. Любов ця була не абстрактна, а конкретна...
...Зеновій багато трудився для того, щоб наша Українська греко-католицька церква вийшла з катакомб. Хоча він і належав до провідних синів української нації, зберіг смиренність і покору духу... А для нас, що ще живемо, найбільшим нехай поставиться завданням завершити оте велике діло, яке він започаткував... Він не схилив чоло у борні, схилімо ж чоло перед ним. Амінь".
Ридання здушують горло, не дають говорити Михайлові Гориню. Та хіба словами можна вилити біль непоправної втрати. "Сьогодні ми проводжаємо в останню дорогу незвичайну людину. Це лицар духу, це герой українського народу й української нації.
Нація живе тільки тоді, коли може родити героїв, нація умирає, коли нема кому за неї вмерти. Покійний Зеновій це дуже добре розумів і в одному зі своїх віршів прекрасно висловив цю думку: "Ідея живе лиш тоді, коли ти готовий за неї померти..."
Найкращим для нього пам'ятником, найкращою пам'яттю про нього буде служіння величній ідеї української державности так, як служив їй Зеновій...


За матеріалами статті Святослава Липовецького «Останній із могікан, або 15 років без Зеновія Красівського», спогадів Зеновія Красівського, Любові Соколовської.


Создан 18 мар 2008



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
- на всі 100 . com - Інформаційно-розважальний музичний портал anegdot.com.ua - Анекдоти з України Lemky.com A-Site - Детальна інструція для створення сайту. Створити свій сайт бесплатно.

Пиши українською Городок підльвівський . Пустомити